Задумана і проведена більшовиками колективізація села є однією з найтрагічніших сторінок в історії України. В економічній практиці соціалізму колгоспи займають особливе місце. Це найбільш зручна форма викачування ресурсів села до державного бюджету. Крім того, селянин, позбавлений землі, переставав бути господарем і повністю залежав від держави. Влада передбачала, що зерно у селян можна буде купувати за низькими державними цінами, що дало б можливість прогодувати робочу силу в містах і фінансувати індустріалізацію за рахунок експорту хліба. Проте, оскільки державні ціни на зерно були у 8 разів нижчі за ринкові, селяни повсюдно відмовлялися продавати хліб державі.

Поштовхом до суцільної колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. В Україні цей рік був неврожайним, і селяни почали ще активніше ухилятися від державних хлібозаготівель. Сталін наказав почати прямі реквізиції зерна. Це означало крах нової економічної політики і неминучу колективізацію сіл. Восени 1929 р. новий генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор оголосив головним завданням комуністів проведення суцільної колективізації в Україні.

Оскільки переважна більшість селян не бажали розлучатися зі своєю власністю, до колгоспів заганяли насильно. Спочатку усуспільнювалось все – земля, інвентар, худоба, свійська птиця і так далі. Пізніше селянам дозволили мати невелику присадибну ділянку. На підставі вісток з УССР українська еміграційна преса зареєструвала в той час такі випадки арештів і розстрілів членів українського протибільшовицького підпілля на східноукраїнських землях:

У травні 1929 року київський суд засудив 13 українських повстанців на кару смерті, а 35 на кару довгорічного ув’язнення. Київська преса подала, що на протязі 7 років засуджені виконали понад 300 нападів на станиці більшовицької влади.

У червні 1929 року ГПУ розстріляло за протибольшевицьку діяльність у Полтаві, Умані Дніпропетровську 37 осіб, переважно селян. У червні 1929 року ГПУ розстріляло з Харкові колишнього отамана Юрка Тютюнника, обвинувативши його в зорганізуванні українського націоналістичного підпілля. Разом із ним розстріляно 8 інших провідників підпілля, прізвищ яких не подано.

У вересні 1929 року арештовано в Києві, Житомирі, Умані й інших містах Правобережжя приблизно 200 українських інтелігентів, між ними шефа київської астрономічної обсерваторії Голодного, під закидом приналежності до таємної організації, метою якої було визволити Україну з-під большевицької Москви.

У жовтні 1929 року почалися арешти чільних українських науковців і колишніх політичних діячів, що їх опісля поставлено перед суд як членів Спілки Визволення України. Повідомляючи про ті ув’язнення, часопис «Америка», на підставі інформації з Европи, писав:

Арешти переводять на підставі списків, що їх зладив український комісар освіти Микола Скрипник. Почалася активна боротьба з “куркулями” і “ліквідація куркульства як класу”. На практиці це означало фізичне знищення заможних селян. За роки колективізації в Україні експропріювали близько 200 тис. селянських господарств. Разом із членами сімей це склало приблизно 1,5 млн чоловік. Переважна більшість із них була вислана на Крайню Північ і до Сибіру, де багато хто загинув.

До середини 1930-х рр. колективізація в Україні “успішно” завершилася. Майже в 28 тис. українських колгоспів було зосереджено 93 % селянських господарств, яким належало 98 % посівних площ. Згідно комуністичної теорії земля й інвентар колгоспів належали селянам. На практиці колгоспи були зобов’язані суворо виконувати державні замовлення на сільськогосподарську продукцію і повністю контролювалися призначеними владою чиновниками. З останнім, відносно незалежним класом – селянством – було покінчено. В Україні утвердилась тоталітарна система.

Політика колективізації спочатку призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. Так, якщо в 1930 р. збір зерна в Україні склав 23 млн т., то в 1931 р. – 18, а в 1932 р. – тільки 13 мли т. Не бажаючи миритися з подібним проявом саботажу з боку селянства, загнаного до колгоспів, влада постійно збільшувала для України хлібозаготівельні плани. У результаті така політика привела до справжнього голодомору.

Окрім того, голодомор був також напряму зв’язаний із придушенням повстань на території України. Так, наприклад,

Окрім всього, не слід забувати, що всього на території України за останнє століття відбулося 4 голодомори:

1. Експерименти соціально-економічної перебудови спричинили катастрофічний хаос продукції в країні, що і без того була знищена війною. В додатку посуха в 1921 році зменшила ще збір урожаю на 65% в областях Запорізькій, Донецькій, Дніпропетровській, Одеській та Миколаївській. Військові експедиції проводили безнастанно основні ревізії по селах за захованим зерном, здираючи безпардонно контингенти наложених «продналогів» для держави і відбираючи селянам «лишки», тобто хліб залишений на прохарчування родин. Це довело до катастрофи, до розпачливої самооборони селянства, арештів та розстрілів цілих родин. За приблизними обрахунками, в Україні в 1921 і 1922 роках померло біля 1,5 мільйона людей.

Також поширилися між населенням ще й пошесні хвороби: тиф, подекуди холера, які разом з жертвами планового політичного терору, ще більше підірвали чисельний стан українського населення.

2. Примусові закупи хліба за безцінь в 1928 році.

Хоч 1928 рік приніс Україні неврожай, бо через пізні морози на весну вимерзло 80% озимини, а літня спека знищила також ярі посіви і було ясно, що Україні не вистачить хліба для своєї людності, то комуністична влада вже на весні 1928 р. силою примусила селян продавати хліб по державній ціні тільки кооперації, отже значно нижче від нормальних цін і примусово купувати високі державні позики. Рада комісарів України аж 12.11.1928 повідомила, що голодова катастрофа набрала великих розмірів, що в Україні є 76 неврожайних районів з 732 тисячами селянських господарств і ствердила, що «стан людності недорідних районів є дуже тяжкий». Але, проте, вона не спинила дальшої насильної скупки хліба, за допомогою «надзвичайних мір». У висліді цих насильств до місяця липня держава здерла з неврожайної України хлібних запасів на 32,8% більше, ніж у попередньому році.

Нестача харчових запасів викликала паніку і селяни стали продавати худобу, щоб купити собі хліба в містах по твердій ціні. Це з одного боку спричинило знижку цін на худобу й м’ясо і зубожіння селян, з другого — викликало поліційні репресії проти селян «як спекулянтів». Селян при виїзді з міста ревідовано і відбирано їм куплений хліб і муку. В 1929 р. заведено карткову систему. Право купувати хліб в місті мав тепер тільки «організований споживач», а голодні селяни, як «неорганізовані», не могли в місті хліба купити.

Голодне селянство продавало, або різало свою худобу — коні, корови, вівці — і продавало солоне м’ясо, а наслідки були такі, що на весну не було чим орати і що засівати. Загроза нового голоду однаково не ломила людей іти в колгоспи. З початком 1929 р. закладено в Степовій Україні 24 колгоспи і заплановано заложити ще 135 із 2 000 родин та 27 700 га посівної площі.

В голодних областях України більшовики забезпечили спеціальною і таємною мережею постачання харчування свого поліційного, партійного й адміністраційного апарату.

Терор під час примусової колективізації в 1929-1930 роках набрав найгостріших форм на українських селах в Україні, на Кубані, Донщині, в Туркестані. Українські селяни відповіли протитерором. В ці роки відбулася генеральна проба, як організувати в чергові роки народовбивство при помочі голоду. «На Україні — пише В. Уваров — в період хлібозаготівельної кампанії 1928/29 р. куркулі підпалювали колгоспні і радгоспні будівлі, державні зсипні пункти, організовували вбивства партійних і радянських працівників, колгоспників і сільських активістів. Так, VII окружна партійна конференція Українського військового округу (травень 1930 р.) відзначала, що у 1929 р. в республіці було 1 262 випадки терористичних актів... Контрреволюційні елементи розповсюджували ідеї підпільної… націоналістичної організації «Союзу Визволення України» (СВУ – організація підпільного спротиву що згодон була винищена більшовиками – Ч.). В наступному році активний спротив селянства значно збільшився. Тільки в першому півріччі 1930 року куркулі вчинили на Україні понад 1 500 терористичних актів» — подає УРЕнциклопедія. (Том 17,

стор. 142) (Українська Радянська Енциклопедія – Ч.)

Рішучий спротив селянських мас, загострений терористичними акціями проти насильників, повстанням в окремих районах (Павлоград-Лозова), «бабськими бунтами» тощо, заставили більшовиків припинити на якийсь час дальше форсування колективізації. Сталін виступив з критикою допущених «перегинів» надто ревними партійцями, перекидаючи вину за плановий терор на адміністративних виконавців нижчого щабля. Щоб оминути небезпеку загального повстання в Україні, Сталін зробив відступ. Дня 02.03.1930 року він помістив статтю в «Правді» про «Головокружіння від успіхів», обвинуватив у ній місцеву владу застосування насильства й лукаво оголосив, що колективізація має мати добровільний характер. Наслідки проголошення цього відступу були такі, що селянство, насильно загнане в колгоспи, покликуючися на засаду добровільності, масово повиходило з них. Але більшовицький відступ був тимчасовий, щоб приготувати сили певніші від дотеперішніх до наступу для докорінного знищення індивідуальних господарств, що творили соціальну базу незалежності українського селянства.

3. Організоване народоввивство в 1932-1933 роках

Голод в У країні 1932-1933 років був засобом московського імперіального уряду і то саме такого, який на своїх прапорах виписав гасло “визволення трудящих” від нужди і голоду. Більшовицький уряд у Москві планово зорганізував голод в Україні, щоб народовбивством назавжди зломити спротив національно однорідного українського селянства, щоб підірвати біологічну силу української нації, а тих, хто залишився живим, зробити безвільними слухняними кріпаками в колгоспній системі.

Безоглядне пограбування населення з хліборобських урожаїв довело вимирання людей з голоду до найвищої точки в перших п’ятьох місяцях 1932 і 1933 років. «Сільська людність України, ґвалтовно пограбована озброєною рукою держави, лишилася без будь-яких харчів. У ці місяці люди вмирали масами. Часто від нестерпних мук голоду божеволіли», – Д. Соловей “Українське село в роках 1931-1933”.

Загальний збір зерна в У країні в 1932 році дорівнював 894 млн. пудів, тобто був більший на 94 млн. пудів, ніж у 1928 р. і на 243 млн. пудів більший, ніж у 1924 році. Урожай був багато вищий, ніж у тих неврожайних роках, коли голоду не було. Але норми примусової здачі навмисно встановлено на 1932 р. не від зібраного врожаю, а від запланованої посівної площі.

На весні в 1932 р. села були пограбовані з харчів. Під тином часто можна було бачити скорчені від мук трупи померлих людей. В повстанському селі Медвині на Київщині, наприклад, на весні 1932 р. з голоду померло близько 1 500 душ. «Люди рятувалися буряками, мерзлою картоплею, домішуючи до них суху траву або дерев’яну тирсу.» «Те що мало йти на корм худобі, тепер їдять люди» — спостерігає американський кореспондент К. Фос. Під час весняного посіву люди «на полі часто їли сухе посівне зерно, або ховали його по своїх кишенях, щоб принести якусь жменю зерна додому» для голодної родини. Влітку того ж року голодні селяни «не могли діждатися цілковитого вистигання хлібних зерен і зривали для свого прохарчування ще зелені колоски на полі.»

Голод виганяв людей у мандрівку шукати в інших сторонах порятунку для себе і своїх родин. «Тисячі селян, поклавши на плечі клунки, в яких було складено все їхнє майно, голодні, холодні, обкрадені, йдуть з того місця, де вони родилися й жили, щоб знайти шматок хліба. «Рух цей набрав стихійного характеру» — пише той самий Кондес Фос про весну 1932 р. Цю мандрівку за харчами народовбивці теж собі закарбували і придумали проти неї протизасоби.

Завершенням акції народовбивства був 1933 рік. Не довіряючи справності діючого в Україні апарату терору, Сталін вислав у січні 1933 року свого довіреного уповноваженого Павла Постишева з обмеженими диктаторськими правами і разом з ним 15 тисяч політкомісарів («п’ятнадцятьтисячників»), що мали контролю і керівництво над апаратом терору, місцевою адміністрацією і парткомами. В пограбованих селах почався вже по Різдвяних святах 1933 р. масовий голод.

Збіжжя було відібране з-під молотарок ще восени, бо було наказано, щоб село здало хлібоздачу від плану, а не від дійсного збору засіяної площі. Тому що на жнива здесятковані народовбивством і виснажені голодом селяни не мали сил скосити, скласти в скирти, ані не мали чим позвозити з поля збіжжя, мільйони гектарів збіжжя загинуло на полях. Народовбивчий план хлібоздачі не був виконаний. Отже більшовики в жовтні видали додатковий план хлібоздачі, а потім ще й третій план здачі неіснуючих «злитків», щоб пограбувати село з усяких харчових запасів взагалі. Окремі бригади ходили по хатах одноосібників і колгоспників і переводили ревізії за захованими або закопаними харчовими рештками («злишками»), обстукували стіни, шукали залізними дротами закопаного збіжжя в землі. Вони складалися з висланих давніше з Росії «25-ти тисячників»,* спецзагонів військ ГПУ та донощиків з-поміж місцевих комуністів і комсомольців. Вони відбирали людям глечики з гречаною кашею, заховані пляшки з пшоном і всякі «залишки» харчів непотрібні державі для хлібоздач, але потрібні для переведення народовбивства. Коли прийшли постишевські «15-тисячники» робота була простіша. Селяни-кріпаки не посідали паспортів і в підміських селах не могли бути прийняті на фабрики, щоб щось заробити на їжу. «Робітничо-селянська» міліція виловлювала по містах селян, що приїздили, щоб обміняти щось за харчі. Дальші подорожі за межі України по харчі до Росії були заблоковані зміцненим поліційним контролем. 15-тисячники допильновували, щоб місцевий апарат не розм’як, не розгубився, не втратив нервів у затяжній боротьбі з півживими людьми й щоб ці люди гинули на місцях, а зломані недобитки, щоб пішли в невільництво колгоспів.

В зимі 1933 р. люди їли товчену кору з дерева, солому, перемішану з гнилою перемерзлою капустою, їли котів, собак, щурів, а на весну — слимаків, жаби, кропиву і вмирали на найтяжчі шлункові захворювання. Спеціальні транспортні колони щодня збирали до вантажних автомобілів тисячі трупів та людей неспроможних рухатися з ослаблення. По селах вмирали на весну десятки тисяч селян. Не всюди було кому їх поховати. Ситі комуністичні активісти агітували записуватися в колгоспи і обіцяли варену страву і 100 грам хліба для працюючих, а для дітей і родин — нічого.

Зброї по селах не було. В районних центрах і подекуди по селах стояли кінні й піші гарнізони, «робітничо-селянської» міліції і тяжко озброєні кінні і моторизовані частини ГПУ-НКВД під загальним керівництвом шефа В. Баліцького. А все ж таки були криваві повстання в Полтавщині, Сумщині (Іван Козлов), Херсонщині, Київщині, на Кубані.

Багато сіл вимерло до останньої душі. Кількості тих «відумерлих» сіл не знаємо. На Україну транспортовано впродовж 1933-1935 років колоністів з холодних російських губерній: Уфи, В ’ятки Разяні, Калуги. Число московських колоністів затаєно.

4. Голодомор 1945-1946 років, проведений в Центральній і Східній Україні. Західні ж землі не були виморені голодом, бо там панували повстанці. Але то вже тема окремого дослідження.

Таким чином, можемо зробити висновок, що колективізація була тісно пов’язана з ідеологією комунізму і стала продовженням прямування до комунізму, оскільки НЕП стала перервою в цьому, бо була розроблена для зменшення кількості повстань.

Написання — “Чорнота”, за матеріалами д-ра П. Мірчука.